Відтепер батьки мають рівні права на визначення місця проживання дитини

Після розлучення та поділу майна деякі колишні подружжя починають ділити дітей та сперечатися щодо місця проживання дитини, тобто з ким буде проживати їх спільне чадо.

Нормами Сімейного кодексу передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а яка досягла 10 років визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Статтею 161 СК України передбачено, що батьки, які не дійшли згоди з ким буде проживати малолітня дитина, можуть передати спір на вирішення суду або органу опіки та піклування.

Під час вирішення такого сімейного спору, беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

Раніше під час розгляду вказаної категорії справ суди, як правило, залишали дитину з матір’ю і лише у виняткових випадках, батько дитини міг розраховувати на проживання дитини разом з ним.

При цьому, суди посилалися на Принцип 6 Декларації прав дитини, у відповідності до якого малолітню дитину не можна розлучати з матір’ю, крім випадку, коли існують виняткові обставини.

До таких виняткових обставин можна віднести відсутність постійного доходу у матері, зловживання нею спиртними напоями чи наркотичними засобами або аморальна поведінка.

Такий висновок можна відслідкувати в Постанові ВСУ від 14.12.2016р. № 6-2445цс16, якою ВСУ скасував рішення суду апеляційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. ВСУ звернув увагу, що суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю.

Суд зазначив, що дитина завжди повинна залишатися з матір’ю, тільки якщо батько не доведе у суді виняткових обставин неможливості цього та визначення місця проживання дитини разом з ним.

Однак, нинішній Верховний суд в Постанові №402/428/16-ц від 17.10.2018р. вирішив відступити від правової позиції, викладеної в  Постанові ВСУ від 14.12.2016р. № 6-2445цс16 щодо обов’язкового застосування ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації з прав дитини від 20 листопада 1959 року.

Аналізуючи Декларацію з прав дитини від 20 листопада 1959 року Верховний суд звернув увагу, що вказана Декларація не є міжнародним договором в розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів, не ратифікована Україною та не має офіційного перекладу на українську, а тому не може вважатися частиною національного законодавства України.

В цій Постанові новий Верховний суд, посилаючись на положення ст. 24 Конституції України та ст. 141 СК України щодо рівності прав та обов’язків батьків щодо дитини, зробив новий правовий висновок, який полягає в наступному: «Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року».

Вказане зумовлює значні зміни в правозастосовній практиці, оскільки раніше матері розраховували, що діти будуть проживати з ними після розлучення, однак тепер кожен з батьків має рівне право на проживання з дитиною. Батьки повинні надати належні та допустимі докази, які будуть підтверджувати кращі умови проживання для дитини, порівняно з тими, які може забезпечити інша сторона.

На думку автора, можуть виникнути випадки, коли дитину можуть відати тому з батьків, хто має кращі умови проживання, які можуть бути забезпеченні  через наявність високих статків.

Чи можна вважати більший будинок, дорогі іграшки, дорогий смартфон або комп’ютер кращими умовами для дитини, питання риторичне, оскільки одними грошима гармонійного розвитку дитині не забезпечиш.

Як сказав Стів Джобс «в будинку, в якому ми живемо, площею 300 кв.м. або 3000 кв.м.– ти однаково самотній».

Крім гарних та дорогих речей дитина потребує спілкування зі своїми батьками, їх тепла та піклування, а тому під час розгляду вказаної категорії справ, фінансовий чинник не повинен ставитися на перше місце.